Яхта “Лелітка”. Навколосвітня подорож.

Як виявляється – багато романтиків виховав наш університет.

Один з найяскравіших прикладів відчайдушного романтизму – Наталія Леонідівна Македон, яка отримала вищу освіту та захистила кандидатську дисертацію в КІБІ.

31 липня 1994 року екіпаж у складі капітана Валерія Петущака та його дружини Наталії Македон вирушив у подорож, яка несла патріотичну місію – відкривати світові маловідому на той час незалежну державу Україну. Три океани, 13 морів, 18 країн і 30 тисяч миль навколо світу пройшла за майже чотири роки перша українська яхта під жовто-блакитним прапором «Лелітка».

https://expedicia.org/25-litniy-yuviley-pershoi-ukrainskoi-nav/

Яхта «Лелітка» досить невеличка за сучасними мірками, і вирушати у навколосвітню подорож на маленькій яхті дуже ризиковано. Проте, у відважного капітана є дуже корисна властивість – аби злякатися, йому потрібен певний час. Захоплюючу книгу про свою навколосвітню мандрівку капітан писав переважно за матеріалами щоденника дружини.

Так побачила світ книга «Солоний гопак» (2005) з авторською присвятою: «Моїй відчайдушній і самовідданій дружині НАТАЛІ МАКЕДОН, без якої всі мої мандри так і залишилися би нездійсненними мріями, — з вдячним подивом присвячую цю книгу».

Літературний твір завдячуючи братам Капрановим перевидали 2009 року під назвою «Ходіння за три океани. Як козаки навколо світу обійшли».

Вражень від навколосвітньої мандрівки вистачило б на десятки книжок: про  зустрічі з піратами, коли біля  Сомалі змушені були озброюватися «коктейлями Молотова», як боролися зі стихіями і 12-бальними штормами, з крокодилами, акулами, і цілими сімействами косаток. А ще – як лікувалися тільки солоною, як ропа, океанською водою – від радикуліту до ангіни. І як у Києві їх – виснажених, але щасливих – урочисто зустрічали 20 червня 1998 року майже після 4-річних сповнених різноманітних пригод мандрів. Під час подорожі їм довелося і боротися з митниками різних країн, і ховатися від піратів, і дружити з аборигенами різних країн. Доводилося також і лікуватися від різних хвороб власноруч, радикальними способами!

З інтервью Валерія Петущака:

«Вийшли ми з Києва. Чорне море – Мраморне море, потім Егейське, Середземне море, вийшли через Гібралтар в Атлантику, на Канарах побували, далі Панамським каналом вийшли в Тихий океан. Побували на Таїті, Полінезії. Вийшли в Нову Зеландію, далі обійшли Австралію з півночі і пішли в Індійський океан. А далі ми йшли на північ, до Червоного моря. Від Червоного моря Суецьким каналом повернулися назад».

 «Пірати є. Три місця я знаю. Це острів Борнео, острів Сокотра (біля Сомалі), і пірати, як не дивно, бувають, коли виходиш з Гібралтару, і повертаєш на південь вздовж африканських берегів. Нас попереджали, що всі рибалки там озброєні і вони грабують.

Я сидів на палубі цілу ніч. Наталя, слава Богу, не знала – спала. Це було біля африканських берегів. Двічі вночі якийсь катер побачив нас, розвертався і йшов просто на нас – в атаку. Я вже сидів напоготові. У мене на грудях висів «Калашников» – підводний пістолет, що виглядом схожий на автомат Калашникова.

Повні кишені ракет мисливських у мене були. І галогеновий прожектор. Як тільки вони підійшли, метрів на 15, я відразу засвітив їм в очі тим прожектором. Потім на себе посвітив, на свій «Калашников». І вони відразу розвернулися і пішли. І двічі я так робив. Двічі за одну ніч от так підходили катери.

А взагалі пірати… От, я знаю, острів Сокотра, якщо йти там протокою між Сокотрою і Сомалі, то там завжди пірати нападають. І один яхтсмен з Махачкали, який одинаком ішов, він не знав про це, мабуть, і пішов цією протокою: підійшли з двох боків катери, висадилися на яхту, прив’язали його до щогли, як Ісуса Христа, все абсолютно винесли і так його і лишили. Але йому пощастило, тому що хтось його побачив, взяли на буксир. Притягли його в Суец…»

«Найбільше мені сподобалася Нова Зеландія. Це дуже яскрава, мальовнича країна. Це – острови в океані, які простягнулися на більше ніж тисячу кілометрів. На півночі у них банани ростуть, на півдні у них такі (ущелини) як у Норвегії, засніжені гори. Крім того, там постійно вибухають вулкани. Ми були там в долині гейзерів. І з другого боку, для мене (і взагалі це була думка всіх яхтсменів, з якими я зустрічався), що морально людяність новозеландців на найвищому рівні – таких співчутливих, добрих, щирих людей…»

«Жінку дуже легко було заспокоїти. Наприклад, коли підійшов кит до яхти і вона дуже налякалася, я кажу, Наталя, чого ти боїшся, це, мабуть, кит-косатка. Косатки іноді торпедують яхту і топлять. І яхта тоне за 5-10 хвилин. То чого боятися? І вона дійсно дуже швидко заспокоїлася. Другий випадок був, коли ми в Тасмановому морі (між Новою Зеландією і Австралією) потрапили в 12-бальний шторм і у нас зрізало кермо. Ми лишилися без керма… Яхта почала крутитися на воді як поранений птах і почали хвилі заливати. Наталя страшенно перелякалася, я кажу – чого ти боїшся? Ти знаєш, що наша доля десь записана там на небі. Якщо нам судилося тут втопитися, значить ми втопимося. Якщо ні, значить – виживемо. Давай просто боротися за життя і все».

https://vdpetuschak.blogspot.com/p/blog-page_95.html

З автобіогафії Наталії Македон:

Македон Наталія Леонідівна народилась 27.12. 1939 р. в місті Києві на вулиці Пірогова N2  у родині службовців. Її дід Македон Василь Миколаєвич  2.10.1938 року був репресований як син священника та й ще молдаванин. Її батько Полухін Леонід Костянтинович, на той час аспірант Київського університету ім. Тараса Шевченка, залишив сім’ю «ворога народу».

Під час війни Наталія Македон перебувала у дитячому будинку в м. Києві на вул. Керосинній, де працювала її бабуся Македон Валентина Дем’янівна. Цей дитячий будинок був організований для порятунку дітей-сиріт Українською Управою м. Києва, на чолі якої були оунівці після захоплення міста німцями.

З 1947 по 1957 р . Наталія вчилась у середній школі N13 ім. К.Д. Ушинського, що була розташована на вул. Володимирській 16. З 1957 по 1962  вчилася в Київському інженерно-будівельному інституті  (КІБІ) і отримала кваліфікацію інженера будівельника – технолога.

По закінченню по направленню працювала три роки на заводі залізобетонних конструкцій Науково-дослідного інституту будівельних конструкцій (НДІБК) Академії Будівництва і Архітектури УРСР на посадах техніка, інженера-конструктора і начальника відділу технічного контролю (ВТК).

З 1965 по 1968 р.р. вчилась в аспірантурі КІБІ, в науково – дослідницької лабораторії під керівництвом В.Д. Глуховського. Це був відповідальний і вимогливий вчений. Аспіранти кожного тижня доповідали на загальних зборах співробітників лабораторії про успіхі або негаразди, які траплялися в їх роботі. Це сприяло тому, що майже всі аспіранти В.Д. Глуховського захистили дисертації і були затверджені ВАК СРСР у званні кандидатів технічних наук, в тому числі і Наталія Македон, тема дисертації якої була «Дослідження властивостей в’яжучих і бетонів на основі гранульованих шлаків і високо лужного пилу клінкерообпалювальних печей цементних заводів». Для випробовування цих бетонів в агресивних умовах дії морських хвиль вона приймала участь в експедиції В.В.Гончарова 1968 р. в Криму.  

Після закінчення аспірантури за направленням працювала в лабораторії вібротехніки Науково-дослідного інституту будівельного виробництва  (НДІБВ) на посадах керівника групи, молодшого і старшого наукового співробітника.

Протягом 24 років праці в НДІБВ була відповідальним виконавцем науково-дослідної тематики по розробці високоефективних технологічних проектів по виготовленню збірних залізобетонних конструкцій з покращеними показниками будівельно-технологічних властивостей. Успішна науково дослідна і громадська діяльність М.Н.Л. були відмічені 17 грамотами адміністрації  КІБІ та НДІБВ, а також громадськими організаціями Залізничного (нині Солом’янського) району м.Києва.