Вона походила зі старовинного українського православного роду Гулевичів, відомого з початку ХVІ ст., які посідали друге місце серед можновладців Волинської землі й обіймали високі посади воєвод, підстарост тощо. У сім’ї Василя Гулевича було п’ятеро дітей, наймолодшою серед них була Єлизавета. Вона отримала досить поширене тоді ім’я – Єлизавета (що у перекладі з давньоєврейської означає “обітниця Богу”). Його на польський манер змінили на Галжбіту чи Галжбету, тому почали називати Галшкою. Відданість православній вірі дівчині заклали ще в дитинстві, чим вона завдячує не лише батькам, але й дідові – Федору Гулевичу, котрого як поважну і розумну людину було обрано під іменем Феодосія Владикою Луцьким. Дід Федір дуже любив своїх онуків і переймався понад усе, щоб дати їм освіту. Він був непохитним у своєму бажанні виховати їх освіченими і віруючими людьми. Дід влаштував для них школу на подвір’ї Луцького замку і найняв учителя – вихованця Львівської братської школи Олеся Юрківського. Тут Єлизавета засвоїла основи православної віри, граматику рідної мови та грецьку з латиною. Згодом Василь Гулевич відправив дітей на навчання до Острозької академії.
ті: Завдяки приналежності до знатного роду вона здобула освіту. Саме атмосфера, серед якої вона виховувалась і навчалась, робить її непересічною особистістю, здатною відстояти свої права навіть у нерівній боротьбі.
Знатні роди вважали за честь поріднитися із Гулевичами. І якщо з одруженням старшої дочки не було проблем, то з вибором Єлизавети було важко змиритися. І не тому, що вони стають жертвами соціальної нерівності, а через те, що вони належать до однаково знатних родин, які недолюблюють одна одну. Єлизавета насмілилися закохатися у наймолодшого сина владики Володимирського, згодом уніатського київського митрополита Іпатія Потія. І молоді люди – Єлизавета Гулевич і Христофор Потій – стають заручниками релігійної ворожнечі. Оскільки батько Христофора є ревним прибічником підпорядкування українських церков Папі Римському, православна родина Гулевичів не бажала поріднитися з майбутнім перевертнем. Та й не менш знана сім’я Потіїв не була в захопленні від вибору свого сина. Проте Христофор і Єлизавета наполягали на одруженні. Тому Іпатій Потій і Василь Гулевич були змушені переступити через власну неприязнь і повінчали молодих у Володимирській православній церкві 1593 р.
Через два роки після одруження, коли життя Галшки з чоловіком було розміреним і спокійним, така перестановка сил стає перепоною на шляху до їх подальшого щастя. Але їх не лякає протистояння, вони відстоюють свої права: він – на право бути поряд із коханою жінкою і донькою, вона – на віру, яку отримала змалечку і якої хочуть позбавити. Зважаючи на те, що зміна релігійної підпорядкованості по суті перетворюється на національну зраду, Галшка впливає на рішення свого чоловіка не зраджувати старожитній вірі й зберегти вірність Україні. І в день, коли сім’я Іпатія Потія має урочисто прилучитися до уніатської церкви, молоді люди втікають з дому і знаходять прихисток у батька Гулевичівни. Батько Христофора погрожує відлучити сина від сім’ї, якщо він не отямиться. Звісно той важко переживає, що батько не спромігся його зрозуміти та пробачити за непослух. Згодом Христофор захворів і невдовзі помер. Сім’я звинувачує у смерті Христофора його молоду дружину. Згодом вони відсудили у Галшки подарований на весілля маєток та хотіли відібрати у неї доньку, але лише оформили над нею опікунство до 16 років та зобов’язали Галшку охрестити її за католицьким обрядом. Але вона не лише охрестила її як православну, але й у 1615 р. віддала заміж за православного оршанського хорунжого Миколу Млечка, остерігаючись, що родичі чоловіка змусять її доньку вийти заміж за католика. Цим вчинком вона накликала на себе гнів Яна і Петра Потіїв – братів покійного чоловіка, що вважалися опікунами її дочки Катерини. Але навіть у судовому порядку вони нічого не могли вдіяти – Катерина була заміжньою, їх опікунство припинилося.
Галшка зуміла відстояти доньку та її добровільний вибір нареченого – це було найбільшою перемогою, оскільки вона рано втратила чоловіка, а згодом і сина від другого шлюбу.
Втративши батька, залишившись з малою Катериною на руках, терплячи нападки родичів покійного чоловіка, вона у 1601\2 одружилася вдруге зі Стефаном Лозкою, заможним українським шляхтичем із Берестейщини. Подружжя оселилося у Києві. У них народився син Михайло.
У тих складних умовах, в яких опинилась українська земля і православ’я, козацтво на чолі з Сагайдачним захищало православну твердиню в Києві – Печерську Лавру. Освічені люди вбачають спасіння православної віри і відродження національного духу передусім у науці та освіті, навчанні українських дітей у православних школах. 14.10.1615 Галшка, порадившись із чоловіком, складає і підписує дарчу (фундуш), а 15 жовтня внесла її при поважних свідках (за присутності Стефана Лозки) до київських магістратських книг, після чого дарча набула чинності.
У дарчій Галшка зазначила: “Я, Галшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної Церкви…, з любові й приязні до братів моїх – народу руського… з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити…
Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського і Брацлавського, станам духовним і світським… сіятельним княжатам, вельможним панам шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським. Даю, дарую і записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи… власний мій двір із землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи”.
Вона також вказує на призначення фундушу: “….. на монастир ставропігійний (незалежний) спільного життя по чину Василія Великого, також і на школу дітям тако шляхетським, яко і міщанським і на всякий інший спосіб богоугодного життя, котрий би слугував … вихованню й подаванню наук учтивих дітям народу християнського … з тим, щоб монастир і школа, і весь чин керувався законом Східної Церкви грецького обряду”.