Йосип Каракіс
Каракіс Йосип Юлійович (16 (29) травня 1902-23 лютого 1988) – відомий архітектор України, містобудівник світового класу, відомий в світі як майстер епохи українського конструктивізму. За своє життя він побудував десятки будівель та став одним із найплідніших архітекторів країни, а його творіння стали невіддільною частиною міста Києва.
Народився народився 29 травня 1902 року у місті Балта Подільської губернії (зараз Одеська область).
Родина, в якій з’явився Йосип, була заможною – його батько був купцем першої гільдії, мав у співвласності цукрові й тютюнові заводи.
Йосип почав навчання у Вінницькому реальному училищі, відвідував вечірні рисувальні класи та працював у Вінницькому міському театрі помічником художника-декоратора.
Під час Громадяської війни 1919-1920 рр. був бійцем Червоної Армії, художником-плакатистом.
У 1922 році вступив на юридичний факультет Київського Інституту народного господарства. Але згодом перевівся на факультет живопису до Київського художнього інституту.
У 1925 р., за порадою Я. А. Штейнберга, переводиться на архітектурний факультет, який закінчує у 1929 р. Під час навчання працює помічником майстра живопису М. О. Бурачека, навчається у відомих майстрів-архітекторів: О. М. Вербицького, В. М. Рикова, П. Ф. Альошина.
Під час навчання в інституті Й. Ю. Каракіс працює техніком на будівництві київського вокзалу. Це його перший досвід в архітектурі. У 1929 р. вступає до Товариства сучасних архітекторів України.
В січні 1931 року Каракіса зараховують для проходження військово – виробничої служби на посаду інженера – архітектора в технічну частину Управління військового округу. Одночасно з військовою службою Й.Ю.
Каракіс – позаштатний асистент кафедри архітектурного проєктування Київського інженерно- будівельного інституту. Згодом його зараховують до штату в Київському інженерно-будівельному інституті, де він швидко визнається одним з кращих викладачів. Потрапити на лекції Йосипа Каракіса вважалось великою вдачею.
З березня 1937 по 1939 рік працює головним архітектором тресту Укргромадпроєкт, з вересня 1940 по липень 1941-го – головний архітектор проєктного бюро Наркомосвіти УРСР.
Один з перших власних проєктів молодого архітектора, з яким пов’язаний його значний успіх – це Будинок Червоної Армії і флоту на Липках (нині – Центральний будинок офіцерів Збройних сил України) – 1914-1931 роки. В послужному списку є запис: «Премійований шкіряним пальтом за активну участь в проєктуванні та будівництві нового Будинку Червоної Армії і Флоту Київського гарнізону ( тепер – Будинок офіцерів).
Первинно ця будівля зводилася у 1914-1918 роках для льотної школи прапорщиків за проєктом Василя Кричевського та Володимира Пещанського. Була однією з небагатьох великих споруд, що будувалися у період Першої світової війни, проте за браком коштів не була завершена.
Вже після становлення радянської влади, завершити недобуд доручили молодому Йосипу Каракісу для Будинку Червоної Армії та флоту. За цей проєкт молодий зодчий одержав премію та схвальну оцінку партійного керівництва.
В роки війни, з серпня 1941 по лютий 1942- го, Каракіс брав участь у будівництві заводів важкого машинобудування в Ростанпроєкті ( Ростов- на- Дону, Ташкент), а з лютого 1942 по 1944-й був головним архітектором і керівником Архітектурно- будівельного бюро Фархадської ГЕС ( Узбекистан).
Знаковим проєктом для Йосипа Каракіса стала будівля Національного Музею історії України (1937-1939).
Первинно будівля призначалася для Київської художньої школи на 280 учнів, яку планували збудувати на вулиці Богдана Хмельницького (Леніна) 12-14, однак комуністична влада вирішує надати архітектору для будівництва іншу ділянку.
За розповсюдженою у радянський час практикою, нова школа мала бути збудована на місці Десятинної церкви (1828 року), яку мали демонтувати найближчим часом. За спогадами родини Йосипа Каракіса, архітектору дивом вдалося вмовити партійне керівництво посунути будівництво у бік схилу, щоб не забудовувати фундаменти тисячолітнього храму. На жаль, реалізувати повністю задум архітектора не вдалося, тому будівля виглядає дещо аскетично…Після війни будівлю передали Національному музею історії України.
Житловий квартал із 10-поверхівкою на вулиці Січневого повстання (нині Івана Мазепи – від Арсенальної площі до площі Слави) – 1934-1940 роки.
Найстаріший в Києві дитячий садок «Орлятко» розташований в глибині Аскольдового провулка на верхній терасі дніпрового схилу.
У радянський час він вважався зразковим закладом, а його неофіційна назва була «Палац дитячого щастя». Це був перший дитячий садок у Радянському Союзі, зведений за індивідуальним зразком.
Учень Йосипа Каракіса Віктор Чепелик вважав, що садочок — витончена споруда. Стилю цієї будівлі властивий особливий шарм, притаманний дворянським садибам. Дитячий сад у новій будівлі почав працювати 17 квітня 1940 року. У 1967 році про дитячий садок вийшов документальний фільм про садок «Орлятко». Заклад не змінив свого призначення і в наш час.
Будинки для командного складу Київського військового округу на вулиці Інститутській (1934-1937) та на розі Володимирської і Георгіївського провулку.
Ресторан «Динамо» (1932-1934), який розташований на високій ділянці в північній частині спортивного комплексу «Динамо». Головний фасад виходить на захід, до нього ведуть гранітні сходи з алеї Магдебурзького права.
Будівництво ресторану почалося одночасно із спорудженням усього спортивного комплексу. Довгий час це було місцем зустрічі київської еліти, тут часто проводилися урядові бенкети.
У 1936 році сталася надзвичайна подія: приблизно через годину після закінчення чергового бенкету, на якому було присутнє високе військове начальство, обвалилася стеля у головній залі. Причиною були зміни у конструкції перекриття, зроблені всупереч рекомендаціям архітекторів, що проєктували будівлю. У ту саму ніч архітектора Й. Каракіса заарештували, проте через тиждень відпустили — допомогли доповідна записка, яку Й. Каракіс склав за порадою свого вчителя В. Рикова після того, як його протести проти змін у конструкції не були почуті, а також підтримка командувача Київського військового округу, який не бачив провини архітектора у тому, що сталося.
У 1938 р. Й. Ю. Каракісу присвоєно звання доцента Київського інженерно-будівельного інституту.
Одночасно архітектор керує проектною майстернею, багато проектує й будує.
Під час Другої світової війни Й. Ю. Каракіс працює у Середній Азії. Він спроектував споруду Фархадської ГЕС, житлові селища для робітників, а також переселених туди кримських татар.
У вересні 1944 р. повертається до м. Києва і працює у Діпромісті. Крім того, з 1945 року Каракіс знову відновлює викладацьку діяльність на посаді доцента кафедри архітектурного проєктування Київського інженерно-будівельного інституту. З 1948 – керівник сектору інституту художньої промисловості Академії архітектури УРСР.
В 1951 році чергова ідеологічна «чистка» охопила всю країну. У вересні 1951 року в актовій залі Київського інженерно-будівельного інституту , де викладав Каракіс, відбулися збори, на яких мали «рішуче засудити діяльність архітекторів-шкідників». «Обвинуваченими» стали член-кореспондент Академії архітектури УРСР Яків Штейнберг та доцент Йосип Каракіс.
Каракіса одночасно звинуватили і в буржуазному націоналізмі — за зведений у Луганську готель «Україна», де оформлення фасаду нагадувало традиційний український орнамент, — і в космополітизмі. Штейнберг тоді вимушено «покаявся» — і залишився працювати в інституті. Натомість Каракіса, який відмовився визнавати «провину» («я жив і працював по совісті»), постановили звільнити.
Це рішення обурило студентів, які називали Каракіса «одним із найкращих викладачів» і вважали, що «слухати його лекції було великою вдачею». На захист Каракіса студент інженерно-будівельного інституту Михайло Буділовський, який у майбутньому стане відомим у Києві архітектором-модерністом, організував збір підписів. Цю акцію потім назвуть «Листом тринадцяти».
В 1952 році звільнений від викладацької діяльності доцента інженерно – будівельного інституту. Його ім’я як талановитого зодчого на довгі роки було незаслужено забуте.
В листопаді 1952 р. директор ГІПРОГРАДУ В.І.Новиков кинув виклик партійним колам: запросив архітектора Й.Ю.Каракіса на посаду головного архітектора відділу типізації і стандартизації.
У Діпромісті (головний архітектор типового проектування шкільних споруд) він переходить до типового проектування, залишаючись новатором.
В 1963-му у зв’язку з реорганізацією інститутів Йосип Юлійович у складі свого відділу переходить в Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву (КиївЗНДІЕП) на посаду керівника відділу проєктування шкільних споруд). Й. Ю. Каракіс працює над типовими та індивідуальними проектами шкіл. За його проєктами їх побудовано понад 4500.
Там Й.Каракіс пропрацював аж до виходу на пенсію в 1979 році. Він трудився і творив, не відчуваючи віку.
Його архітектурні ідеї втілені в проектуванні експериментальних шкіл як у м. Києві, так і в містах Донецьку, Краматорську, Луганську, Ташкенті, Махачкалі.
Споруди, зведені за його проєктами, можна побачити в багатьох містах колишнього Радянського Союзу. Один з кращих його проєктів – готель «Україна» в Луганську.
Йосип Каракіс з родиною більшу частину свого життя мешкав в Києві, в будинку №3 на Рильському провулку. Помер Й. Ю. Каракіс 23 лютого 1988р. Похований на Байковому цвинтарі в м. Києві.
Нажаль, на сьогоднішній день в Києві на будинку, де мешкав Йосип Каракіс із родиною, нема меморіальної дошки…. Але така дошка з”явилась на батьківщині видатного зодчего, в місті Балта.
Майстер українського конструктивізму, борець за збереження історичних пам’яток у своїх роботах випереджав час, саме тому деякі фахівці вважають, що його новаторські ідеї 1930-х років досі актуальні. Проте радянська влада намагалася безжально стерти заслуги Каракіса.
За час своєї діяльності Йосип Каракіс реалізував понад 60 архітектурних проектів. Найвідоміші з них і нині вражають своєю вишуканістю й оригінальністю.
Творчість Й. Ю. Каракіса відіграла значну роль в архітектурному житті України. Його творча спадщина відображає сутність часу, сутність епохи, в якій жив і творив архітектор. Він створив власний стиль, свій почерк, своє бачення архітектури.
Президент національної спілки архітекторів України (1990-2016) Ігор Шпара: «Каракіс багато побудував в Україні. Його творчість наклала серйозний відбиток на обліку міста. Цілий ряд житлових будинків на Печерську мають яскраво виражену індивідуальність з характерними вишуканостями в галузі монументального мистецтва..»
Учнями Йосипа Юлійовича були десятки відомих талановитих зодчих, серед яких архітектори Анатолій Добровольський, Анатолій Ігнащенко, Валентин Єжов, Аврам Мілецький, Юрій Паскевич, історик архітектури Віктор Чепелик, художник Юрій Хімич, письменник Віктор Некрасов та ін.
https://vechirniy.kyiv.ua/news/66999/
https://zn.ua/ukr/HISTORY/yosip-karakis-zhittya-i-knizhka-239000_.html
газета “Архітектура і будівництво” №1-3, лютий-березень 2018 року:
Газета «Архітектура і будівництво» № 7-8, червень 2002 року
У студентські роки Йосип зустрів своє кохання – його серце підкорила Анна Копман – студентка фортепіанного відділення консерваторії. Їхній шлюб тривав 61 рік, до смерті Йосипа. У шлюбі народилася донька Ірма, яка успадкувала здібності та обрала батьківський фах – вона теж стала відомою архітекторкою.
Дочка Йосипа Каракіса – Ірма Йосипівна Каракіс – (4 листопада 1930 – 1 лютого 2022) – архітектор, кандидат архітектури (1968), член Національної спілки архітекторів України (1962). Нагороджена золотою зіркою ВДНГ УРСР.
Закінчила архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту у 1954 році. Захистила дисертацію.
У 1954-1957 роках працювала архітектором інституту “Променергопроєкт”. З 1957 року до 1994 року – архітектор, старший науковий співробітник, керівник сектору інтер”єра та обладнання в Академії будівництва і архітектури УРСР (КиївЗНДІЕП).
Ірма Каракіс – авторка книг з інтер”єру та дизайну. За її проєктами були втілені в життя багато об”єктів енергетики, а також ресторанів та готелів. Серед них інтер”єри готелів “Русь” в Києві, “Чорне море” в Одесі, “Житомир” та “Дніпропетровськ” в одноіменних містах, меблі для Палацу урочистих подій (Центральний РАЦС) в місті Київ.
Праонук Йосипа Каракіса – Олег Юнаков.
Народився у 1980 році в Києві, навчався в київській школі № 24. Зараз живе в США, Нью-Йорк. У 2001 році вступив до Університету Пейс.
У 2004 році Олег Юнаков з відзнакою закінчив університет. Під час навчання працював в університеті, був президентом Університетського комп’ютерного суспільства.
Працював у лабораторії Міністерства енергетики, де займався багатопотоковою архітектурою сервера датчиків для моніторингу приладів, працював над тривимірною візуалізацією структур молекул, брав участь в наукових конференціях. У 2004 році став науковим асистентом декана Комп’ютерної школи свого університету. Згодом О. Юнаков працював розробником програмного забезпечення в Barnes & Noble. Як хобі він активно займається своїми проектами по підключенню віддалених комп’ютерів, IP-відеоконференцій, розробив персональний віртуальний помічник тощо.
За даними Вікіпедії Олег Юнаков – архітектор інженерних технологій, видавець, енциклопедист, дослідник історії Києва.
Лауреат Міжнародної літературної премії ім. М. Гоголя «Тріумф» , Міжнародної літературної премії ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2019).
У 2016 році Олег Юнаков видав книгу «Архітектор Йосип Каракіс». 13 листопада 2016 року в клубі «Кияни» пройшло перша презентація книги, 15 листопада презентація відбулася у Державній архітектурній бібліотеці.
Редактором видання виступила кандидат архітектури Ірма Каракіс (дочка Йосипа Каракіса). Рецензенти — народний архітектор України, доктор архітектури, професор Микола Дьомін, кандидат архітектури, член-кореспондент Української академії архітектури Ігор Безчастнов, кандидат архітектури, Гарі Беркович.
Монографію було рекомендовано до друку Президією Української академії архітектури. Книзі була присуджена Міжнародна літературна премія імені Миколи Гоголя «Тріумф».
https://kstati.net/znakomtes-oleg-yunakov/
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%BD%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B2_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%B3