письменник Леонід Серпілін

Леонід Семенович Серпілін (псевдоніми: Діброва Ю., Леонченко С.)

(4 квітня 1912, Київ — 27 лютого 1973, Київ — український письменник.

Народився в місті Києві в родині робітника. Навчався в київському технікумі залізничного будівництва.  У 1937 році закінчив архітектурний факультет Київського будівельного інституту, був учнем у Йосипа Юлійовича Каракіса. В студентські роки познайомився та затоваришував з Віктором Некрасовим. Разом відвідували літературний гурток.

         Іона Локштанов, Віктор Платонович Некрасов, Леонід Серпілін, Київ, 1946—1947

Вже з 1933 року почав друкуватися. Після закінчення інституту працював архітектором у різних проєктних майстернях. Працював на будівництві Сесійного залу Верховної Ради України.  Пізніше перейшов до журналістської діяльності.

Був учасником німецько-радянської війни, під час війни був спеціальним військовим кореспондентом по Ворошиловградській (тепер Луганській) області, потім відповідальним секретарем головної республіканської газети «Радянська Україна». У 1946—1947 роках працював відповідальним редактором «Літературної газети» (тепер — «Літературна Україна»). З 1947 року – Член Спілки письменників СРСР та відповідальний секретар Президії Спілки письменників України. Згодом працював заступником головного редактора газети «Культура i життя».

Колега Віктора Платоновича Некрасова, Київський журналист Євген Ямпольський згадував (мовою оригінала): «Среди соседей был хороший русский писатель, бывший архитектор Леонид Серпилин. Рассказывали: в годы войны он заставлял своего однокашника по институту Виктора Некрасова писать (поскольку ощущал в нём большие способности), атаковал его письмами, чтобы тот не бросал ни на день журнально-письменной работы. Вскоре роман Некрасова „В окопах Сталинграда“ стал классикой».

В эссе «Чужой» із циклу «Маленькие портреты» Віктор Некрасов записав про Серпіліна (мовою оригінала): «На следующий день в списках принятых я обнаружил свою фамилию. Локштанова и Серпилина тоже. Что читал Лёнька — не помню (в противоположность мне, он знал всё — от Ахматовой до Демьяна Бедного), читал хорошо, но этюдом комиссию несколько озадачил: он провёл его молча, сидя на стуле и не сделав ни одного движения. Дело в том, что ему предложили изобразить Ван-дер-Люббе, поджигателя рейхстага, а тот, как известно, на Лейпцигском процессе не очень-то был болтлив. Так или иначе, хорошо или плохо, но в студию нас приняли. Всех троих».

В оповіданні Некрасова «Виктория» є такий відгук (мовою оригіналу): «Встретил же я двумя или тремя неделями позже в Сталинграде Леню Серпилина, своего однокурсника. Однажды он был даже допущен на нашу „Серапионовку“. Мы знали, что он пишет стихи и, милостиво соизволив, разрешили прочесть их нам. Как ни странно, стихи нам понравились, но хвалу нашу приправили таким количеством перца, что растерянный Леня чуть не плакал. После войны он стал писателем, одно время редактировал украинскую „Литературную газету“».

Леонід Серпілін — автор понад 15 книг, серед яких роман в двох томах «Зодчие» («Будівничі», 1955—1957), повісті:  «Після війни» (1946), «Світанок» (1947), «Клятва вад багаттям» (1952), «Золота осінь» (1960), «Пора весняних вітрів» (1962), «Народження людини» (1963), «У світлі дня» (1964), «Вогник на узліссі» (1967), «П’ять днів у вересні» (1973), «Дорога довжиною в три десятиліття» (1970), «П’ять днів у вересні: Повість та оповідання» (1973), та багато інших, а також вірші та оповідання для дітей. Журналістський спадок письменника представлений дорожніми нарисами про поїздки містами Західної України, статтями про події Другої світової війни в Україні, постановки українських театрів, творчість українських письменників, художників, архітекторів.

https://csamm.archives.gov.ua/2024/10/29/novyj-fond-u-czdamlm-ukrayiny-leonid-serpilin/

Матеріали взяті з відкритих джерел.