Микола Подрезан. Подорож на візку
“Якщо ноги не працюють, хай руки стають крилами”.
Подрезан Микола Володимирович – громадський діяч, український екстремальний мандрівник
З вересня 2011 року по липень 2018 року подорожував дорогами шести континентів, повторюючи маршрут всесвітньої естафети Олімпійського вогню 2004 р. у інвалідному візку. Почесний працівник туризму України. Побував у 71 країні, з них у 64 — на інвалідному візку), проїхав шість континентів, подолавши у подорожах літаками, потягами, автівками понад 230 тисяч кілометрів – а зараз опинився в евакуації в німецькому Ляйпцигу.
Народився в Києві у 1953 році, закінчив Київський інженерно-будівельний інститут.
У 38 років киянин Микола Подрезан потрапив у аварію і травмував хребет.
Спогади та роздуми Миколи Володимировича:
«Листопад 1991 року, Естонія. Гуркіт розрізає шум автостради навпіл. Коли я ще лежу на боку в машині, стрімко скочуючись в ній у провалля, вже відчуваю – з ногами щось недобре. Інакше б я їх відчував.
В голові стугонить одна єдина думка – як сказати немолодим батькам, щоб їх не розбив інсульт?
Відкриваю очі в лікарні. Естонські медики спокійні, ввічливі, співчутливі. Мене знаходять друзі, обіцяють передати лист додому. Акуратно вивожу на папері літери:
“Мамо, тату, у мене все добре – я зламав хребта”.
З естонської нейрохірургії мене привозять в Київ в багажному відділенні – на ношах.
У лікарні я пробув 70 днів. Моя 73річна мама спить на підлозі біля мого ліжка. Я все ще сподіваюсь, що може гопака і не танцюватиму, але ходитиму. Так не станеться.
Мені 38. Я завжди був активною людиною, встиг отримати дві освіти – інженера та режисера масових заходів. Я писав дисертацію з інженерії та одночасно організував дискотеки у Києві – зі слайдами з історії архітектури та живопису та реміксами класичної музики водночас. Тоді це називалось “диск-жокей” – я одним із перших почав гастролювати майже всім Радянським Союзом.
Мій тато помер на 101-му році життя. Він розмовляв шістьома мовами, хоча за фахом був викладачем інженерії, а не філологом. Міг англійською провести екскурсію Лондоном, німецькою – Берліном, іспанською – Мадридом. Хоча там не був. Підкладав мені самвидав та Солженіцина, коли про це було страшно сказати в голос.
Ця успадкована жага до життя не дає мені впасти в депресію після аварії, бо щось в мені завжди тягнеться вперед. Фраза “життя закінчилось” здається чужорідною, нав’язаною, не про мене. Життя одне, його ніяк не замінити.
Моя інвалідність на півтора місяця молодша за українську незалежність.
Перший документ, який мені видала Україна, – це медичний висновок російською: “Не трудоспособен, нуждается в постоянном постороннем уходе”.
Як це я – непрацездатний? Я інженер-будівельник. Можу робити розрахунки? Можу. Я режисер. Можу бути режисером на концерті? Можу. Сценарій на кріслі колісному можу писати? Можу.
Я не став очікувати, поки можливості зваляться мені на голову. Став генерувати їх сам.
З моєю участю пройшли телемарафони “Міжнародний День людей із інвалідністю” на першому каналі Українського телебачення; конкурси “Міс Україна на візку” та “Лицар України на візку” – я знав історію кожної героїні і кожного героя.
Проводив всеукраїнські тури молодих людей із інвалідністю “Ми такі ж як і Ви”, виступи артистів на кріслах колісних на фестивалях “Таврійські ігри”, “Байда”, “Крізь терни до зірок”. Я хотів дати людям розуміння – інвалідність не закінчує життя. Це рішення приймає тільки сама людина.
Всім говорю: “Якщо ноги не працюють, хай руки стають крилами”.
А потім люди і події почали підтягувались до мене самі.
З дружиною Наталею я познайомився в нейрохірургії. Туди мене привезли поламаного, на ношах. І одного дня до палати зайшла симпатична інструкторка з лікувальної фізкультури, яка тільки планувала стати реабілітологом. При санаторії “Жовтень” ми створили Центр реабілітації для людей із травмами хребта та порушеннями функції опорно-рухового апарату, який працював до 2005 року. Основним нашим правилом у центрі реабілітації була самостійність людей у кріслах колісних – ні батьки, ні чоловіки та дружини – ніхто не міг бути поряд. Людина повинна сама розуміти, на що вона здатна і чого може досягти.
У 2004 році я взяв участь у першій всесвітній естафеті олімпійського вогню, ніс факел на відрізку у Києві.
Я вирішив, що навіть сивий козак на кріслі колісному може зробити щось подібне і почав їздити світом з олімпійським факелом і нашим прапором. Вирішив відвідати всі країни, де побував олімпійський вогонь. Проєкт свій назвав – “Планета Земля. Погляд з інвалідного візка”.
Я бачив, як сходить сонце над Гімалаями; знаю, як виглядає Еверест у тумані; стояв на мисі Доброї Надії у Африці; годував коалу та кенгуру в Австралії; дивився на гігантський Ріо-де Жанейро з підніжжя велетенської статуї Христа в Бразилії; залишив напис “Тут був Микола з Києва” на стіні біля студії Abbey Road у Лондоні. Проніс наш прапор біля пірамід Гізи у Єгипті, хоча там заборонені будь-які акції і прапори.
Ми з Наталею не є заможними людьми. Щоб завершити “Планету Землю”, продали нерухомість – 2 кімнати у комуналці. Можливо, ми живемо без красивих ремонтів, але ми бачимо світ.
“Роби добрі справи. Бо ні марка автомобіля, ні коштовності не будуть гріти, коли будеш сивим”, – говорив мені тато.
Приблизно 7-8 років тому, уже після початку війни з росіянами, до мене у фейсбук “постукав” хлопець у військовій формі.
“Пане Миколо, ви знаєте, я зараз в АТО. І у нас є сильно поранений побратим, тепер на кріслі колісному. Він прикрив нас собою. Ми намагаємось допомагати матеріально і ліками, але він нам не відповідає. Будь ласка, рятуйте його. Ми вас просимо, – запала довга пауза, а потім чоловік стишено додав, – він все рідше з нами розмовляє. Ми серйозно переживаємо, що він думає про суїцид”. Поранений хлопець – назвемо його Ярослав – жив самітно, у своєму будиночку в Мелітополі. Після років своїх проєктів я вже мав досвід спілкування та допомоги людям, які щойно опинились у кріслах колісних – зміг якось достукатись, отримати його довіру.
Останнього разу я говорив з Ярославом вже після початку повномасштабного вторгнення. Він також вже був у Німеччині. Довгий час жив у таборі, а потім отримав кімнатку для людей похилого віку.
А потім почав подорожувати – якимось чином домовився з людьми, які займаються круїзами. Останнього разу виходив на зв’язок у Генуї.
Всім говорю одне – якщо у мене, сивого, є досягнення і подорожі, то чому ви, герої, не можете жити так само?
Центри реабілітації почали з’являтись лише наприкінці двохтисячних, я починав без них – а зараз їх багато.»
За матеріалами сайтів:
https://kharakter.media/articles/352271/yak-ruki-mozhut-stati-krilami-na-krisli-kolisnomu
https://www.bbc.com/ukrainian/media-44984906
https://www.nesididoma.com/ua.html
https://travel.rbc.ua/rus/show/puteshestviya-eto-vsya-moya-zhizn-nikolay-1631011772.html